Джерельце

Шановні колеги!

Моршинський дитячий ансамбль «Джерельце» нас вразив у Києві на Республіканському фестивалі народної творчості всім - і народними строями, піснями, і культурою виконання. А надто - подвижництвом І.І. Король, художнього керівника. Буваючи часто у відрядженнях, із гіркотою спостерігаю страшний занепад фольклору в школах, особливо все знищено у східних областях України. Моршин - один із винятків. Може, хтось із читачів, маю на увазі молодих вчителів, теж спробує відроджувати фольклор свого міста чи села! Думаю, що у пригоді багатьом могла би стати І.І. Король - і своїм досвідом, і мистецьким смаком. Радію за своїх земляків (я родом із Моршина) і хотіла б, аби більше людей дізналося про красу бойківського фольклор. Читаю вашу газету, колишню "Ленінську молодь", яку знаю з часів, коли вчилася у Львові в університеті. Тому радо надсилаю вам свої нотатки.

Ольга Мельник, заввідділом публіцистики республіканського часопису "Музика", м. Київ

У гірській селянській хаті не дивина побачити родинну скрипку, що з діда-прадіда дзвеніла бойківською мелодією. На різну оказію, на кожне свято була до пісні приповідка чи коломийка. Змінювалися режими, налітали війни, гнули долу людей лихоліття і, попри все, "незнищенною матерією" залишалася духовна культура цього регіону.

Може назва «Джерельце» і не оригінальна, але фольклорно-етнографічний ансамбль Моршинської школи мистецтв, що на Львівщині, знайомить із тими чистими витоками, які не дають обміліти мелосу українського народу. Ірина Іванівна Король, художній керівник "Джерельця", сама родом із бойківського села Тухолька Сколівського району. І в її хаті звучала скрипка - грали прадід, дідуньо, батько, в її селі шанували традицїї, які, на жаль, останнім часом стали забуватися. То й надумала Ірина Іванівна від своїх батьків, сусідів, мешканців навколишніх сіл збирати й записувати спогади про те, як народні обряди святкували на Бойківщині.

- Ми документально відтворюємо все дійство: якщо якась помилка а6о фальш, люди одразу виправлять чи підкажуть. Ось ми співаємо "Бороду". А знаєте, що це означає? Завивання "бороди" або кози - це залишений невижатим на лані кущик жита чи пшениці. Його обполювали або обжинали, а біля зіпнутих донизу колосків обв'язували стрічкою. Зерно обтрушували на землю. У "бороду" між стеблами клали хліб, воду.

У глибоку давнину цей обряд був своєрідною магічною емблемою родючості. Дожинання лану і завивання "бороди" супроводжувалося піснями: ось такими, приміром: "До кінця, женчики, до кінця, підемо додому за сонця". Усе це ми й показуємо на сцені. Плетемо також рясний вінок із колосків, польових квітів, кетягів калини. Його вручаємо господині, чий лан люди жали. Всі обжинки пересипані ладканками - це стародавні бойківські мелодії з вільною текстовою будовою, які дотепер живуть у горах. За нашою ладканкою-колисковою "Шуміли луги" приїжджали люди з Чернігова, Луцька, Хмельницького. Почули її, коли "Джерельце" Львівське телебачення показувало.

На студію тоді прийшло близько тисячі листів. У чому ж успіх цього аматорського колективу дітей і вчителів, котрий здобув перше місце на Республіканському дитячому фольклорному фестивалі? Думаю, що після воєнізованих піонерських ансамблів, вимуштрованих і неприродних, "Джерельце" - немов кринична чиста вода, якої ми сьогодні такі спраглі...

Ірина Іванівна записала недавно п'ятнадцять моршинських гаївок.Ці весняні мелодії, дуже популярні на Галичині, співали колись дівчата на вулицях, цвинтарі або ж на вигоні за селом. У деяких місцях співи починалися з того часу, коли вперше закує зозуля, в інших - коли з'явиться вівсянка зі своєю піснею. Зрозуміло, що в часи, коли атеїстична пропаганда у нас дійшла свого апогею, дітям забороняли виконувати ці мелодії, надто - у Великдень. Для цікавості взяла я збірнку українських народних пісень "Українська календарно-обрядова лірика", перечитала її. Хороводи і співи з пантомімою, іграми і танками, жартівливими мелодіями, пісенний супровід до старовинних за походженням - "кривого танцю" чи "кривого колеса". Який простір для творчої вигадки, фантазії! Однак і тут ревнителі ідеологічної чистоти знайшли крамолу.

Свято матері, свято Андрія, Стрітення (зими і весни)... На ці урочистості "Джерельце" запрошує не лише батьків, а й громадськість Моршина. "Через дітей, - вважає І.І. Король, - виховуємо батьків. Приміщення школи затісне - це колишній приватний будинок, збудований ще за Польщі, тому "напросилися" до курортного Палацу культури. У фойє зробили виставку - прекрасно вишиті обруси, серветки, найрозмаїтіше ткацтво, писанки, що милували зір витонченістю і красою візерунків, солодкі столи з частуванням, - ось так невимушено, без офіціозу і звичного антуражу "президія-зал" збираються дорослі й діти на забави."

Я вже не раз зустрічала людей, подвижництво яких не піддається аналізу з точки зору тверезого раціоналіста. Костюми для ансамблю Ірина Іванівна пошила сама, придбала тканину за власні гроші. З батьківського дому привезла "реквізит" для інтер'єру бойківської хати на сцені. Допомагають їй чоловік, брат, дочка, син. Усе сімейне гроно закохане в народне мистецтво.

Моршин - здравниця всесоюзного значення. Курортна територіальна рада тут будувала санаторії, Палац культури, кінотеатр, водолікарню, словом, дбала про тих, хто сюди приїжджає лікуватися. Місцева ж влада, зокрема голови селищних Рад, які тут час від часу змінювалися, питанням культури себе не обтяжували. Тісненька школа мистецтв - єдине місце культурного дозвілля дітей. У селищі немає свого клубу, будинку молоді, спортзалів, майданчиків, басейну. От і вийшло так, що в курорті - все, на селі - нічого. У Моршині обрано тепер новий склад селищної Ради, розгортають роботу Рух, численні осередки Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка. Нові демократичні сили пробуджуються до життя. Сподіваюсь, що мої земляки зведуть Народний дім, як за традицією було це заведено на Галичині. І не буде більше "Джерельце" відчувати себе приймаком на чужих сценах своєї землі.

Ольга Мельник

Опубліковано: Молода Галичина. - 21 липня 1990 р. - С.2