Публікації про "Джерельце"

ДОБРОДІЙНИЦЯ З БОЙКІВЩИНИ

Таке рідкісне, щасливе поєднання, таке природне, - краси зовнішньої, краси внутрішньої. Гарна, здалеку примітна, видна вродою, тонкими рисами благородного обличчя, що світиться теплом очей. Вони зігрівають, голублять, заспокоюють. Вбирає ними довколишню красу, аж зачудовується нею і, помножену на багатства душі своєї, повертає світові, тим діточкам, які ось мало не три десятиліття горнуться до неї, доброї, чуйної, ласкавої. Красиве все довкола неї: діти Оксана, Руслан і Світозар, найкращий у світі муж, порадник і друг Микола, брат Ростислав, десятки, ба, сотні її «джерелят».

...З діда прадіда

Якого роду-племені? Панського, багацького, графського? Нашого, бойківського, що через покоління проніс чистоту помислів, жадань, того, що з'єднав воєдино ґречність, гідність, делікатність. Вроджені вони в ній, ненадумані, не припасовані штучно іміджмейкерами.

Карпатські верховини, рідна хата, дідова-татова скрипка зробили її такою? Зелені, ледь синіючі верхи чи стрімкі потічки, а чи вабливі смерічки? Чи той гірський пан-туман, що облягав усе доокіль, і топилася у ньому бойківська хатина, а десь віддаля з того білого млива поміж бриніння овечих дзвіночків линув голос скрипки, що на нього линула настроєна, мов на камертон, її душа, дітей? Тепло, любов у голосі при згадці про батьків, сестру, турботу за яку віяла на себе з юних літ, лиш зіп'явшись на ноги. П'янкі спогади дитинства, юності...

- Росла я у гарній родині, де з діда-прадіда були музиканти. Самоуки, але як вони грали! Треба було то чути і бачити. Сколівщина, село Тухолька, там я народилася.

В нас ще досить добре зберігся фольклор, в житті, не на сцені. От, скажім, весілля. Цей обряд добре зберігся і обов'язково супроводжувався троїстою музикою. Окрім тата, в селі були ще музики.

Батько Іван Фединець. В усій окрузі був знаний той скрипаль. Ціле життя душа його стриміла до чогось, чого й сам не міг би пояснити, - чистого, високого. Передав оте святе стремління, що десь бриніло і наче ховалося на кінчику смичка, їй, синові, онукам. Будень перетворював на свято.

Село є село, зі своїми труднощами, клопотами, щоденною нелегкою працею. От надійшла косовиця, в руках граблі, коса. Було увійде до хати, та, заки мама обід подасть, руки умив і найперше, що робив, то скрипку до рук. Як ті пальці могли ще грати, втоми як не було. Був майстром «на всі руки», надто ж добрим кожухарем - не одна ґаздиня тішилась працею його, а йому мила була їх радість. У нас вдома вечорами збиралася молодь, тато грав на скрипці, мама наспівувала. То були такі вечорниці, приходили з куделями, у нас то називали випрядки.

Здається, так і вчувається їй фуркотіння веретена, мамин спів, голос скрипки. Тече за тим звільна роз­мова, а то хтось зажартує, - хата ожила, повниться сміхом аж під сволок.

Часи були важкі, непевні, та дуже вже хотів Іван, той сільський інтелігент, що добре усвідомлював вагу знання, аби вивчити доню. А вона вчилася із захопленням, легко, на потіху батькам. Початки музичної освіти отримала у викладачки співів, доброї акордеоністки. Була гарною ученицею, встигала і по господарству помогти, уроки підготувати і - на музику хутчій. Тато купив «Гогнера», швидко освоїла його, їздила на конкурси, по-тодішньому «олімпіади», в райцентр у Славське.

Життя з музикою та мистецтвом

- Тоді я зрозуміла, що повинна пов'язати своє життя з музикою, з мистецтвом. Іншого собі в житті не уявляла. За всі роки роботи не розчарована була ані дня. Не раз із дітьми справді буває складно, але діти і музика - то моя стихія. Займатися з ними, йти їх - для мене велике задоволення.

Закінчила успішно Дрогобицьке музичне училище. І взялася до праці. Викладачі докоряли, чом не йде далі до консерваторії. Була свідома обов'язку перед молодшими сестрою, братом, які згодом отримали музичну освіту і стали чудовими фахівцями. Одного вересневого дня в Лисовицькій школі з'явилася молоденька симпатична струнка вчителька. Енергія аж вихлюпувала через край, так хотілося якомога скоріше навчити співу тих школяриків, які мало що молодші були від неї.

Спостеріг для себе, не належить вона до того стану викладачів, які непомітно самі для себе і в дітей і в себе ж таки хіба час крадуть. Ненавидить рутину, одноманітність, - хіба то здатна стерпіти, коли творча натура? За роботу взялася з задоволенням. А тут ще й спортивні уподобання об'явилися - стала чудовою велосипедисткою.

Слухаю спокійний, рівний голос - стільки в ньому доброти і снаги. Натура рвійна, владна, сильна, що годна той голос пустити, наче водичку між травичку. Оте добро, снагу несе через роки. Подумалось: живе бо тими турботами що і все жіноцтво, то чого вони якісь інші, наче загнані серни з пригаслим зором майже завжди опущених очей? Чи не тому, що десь призабули про пісню, якою раділи, тужили, з якою приходили в цей світ і його покидали? Пісня для нас, наче молитва, молитва ж - добрий спосіб медитації, душевного зцілення. На часі об'явилось стільки навчителів цього дійства, не вельми й звичного для нас. За­душевний же спів давав можливість власне тої ж медитації, розслаблення, відключення, з ним найважчі проблеми якось непомітно відступали на другий план, забувалися. А по співі звідкіль і тих сил бралося, що гори ладні були обертати! Співали наперекір всьому, то чому не співаєм, найспівучіші в світі? Свята обертаєм на догоду утробі, а відтак звідкілясь якось непомітно та нав'язливо щораз голосніше лунає січкарняно-монотонне торохтіння. Наче б і невинний та ненайгірший спосіб зробитись слабшими.

Якось непомітно поруч пані Ірини примостилися чоловік, донька. Відчуваю, що зараз пролунає відповідь на моє німе запитання, яке застигло в очах.

- Важко сказати, звідки то приходить. От дійсно, коли душа відкрита до добра, до творчості, то воно йде назустріч.

В розмові наближаємося до «Джерельця», і тут оповідь мами підхоплює Оксана, колишня учасниця колективу від п'яти рочків. Розповідає з захопленням, а воно свого часу теж привело на студентську лаву в музучилищі, згодом в консерваторії. За кандидатську взялася, а роботу облюбувала у Львівській філармонії, музикознавець. Від мами - той же рівний голос, що навіває душевний спокій і наче б рівноваги додає.

- Першою виставою на фольклорній основі, що її мама поставила, були «Вечорниці», в яких звучало багато народних пісень. Хоча «Вечорниці» були швидше продовженням, бо ще в Лисовичах мама взялася за постановку дитячої опери «Коза-дереза». Отож, було закладено основу колективу, названого «Дударик», яку з часом замінили на «Джерельце».

Як на мене, то назва виявилася доволі влучною. Моршинська земля багата цілющими джерелами. Згадуються роки становлення колективу. І чоловік, і брат, а згодом син з донькою найактивніше долучалися до діяльності «Джерельця», допомагаючи в міру своїх можливостей.

- Ірина веде творчу роботу, готує сценарії, композиції, - розповідає пан Микола. - Я помагаю з виготовленням реквізиту, костюмів, декорацій - всього, що потрібно з технічної сторони.

Всього лиш. Так мало сказано, а як багато за тим. З подальшої розмови відчув, що вмінню, майстерності, вигадливості цього чоловіка могли б позаздрити дехто з керівників професійних колективів. Однодумець, живе і переймається її творчими задумами. Не раз пропонував несподівано оригінальні і цікаві вирішення, ініціативний. А у творчих справах іноді одне слово вартує вельми багато.

- Як викладач-теоретик, розуміла, відчувала, що народна пісня допоможе дітям у засвоєнні не завжди легкого на сприйняття матеріалу, зокрема сольфеджіо. Не помилилась, ця практика давала і дає відчутні результати. З маленького і маловідомого, колектив став добре знаним в Україні і далеко за її межами. Наступного року нам виповнюється тридцять літ, за цей час його учасниками були більше ніж півтисячі дітей.

Поява «Джерельця» - випадковість?

Необхідність, закономірність. Як і не випадкові ті люди, які беруться ^-за таку справу, віддаючись їй сповна. З-поміж тисяч і тисяч горян-бойків у хаті Івана-скрипаля мала свого часу з'явитися вона, аби, викупавшись у маминих піснях, ладканках, під акомпонемент скрипки, наче у євшан-зіллі, перейнятися їх духом та й засвітитися розмаїттям барв тої пісні, щоб на ті барви злітались дитята-моршенята і несли понад краями її голос чистими серцями, здоровими крапельками «Джерельця». Спрацьовує закон збереження коду нації.

«Джерельце» - свого роду школа в школі, дитячій школі мистецтв. Не тільки сотні юних обдарувань за перейшлі роки, але і їх батьки, матері змогли взяти для себе чимало для самоусвідомлення, хто, та які ми і якими маємо бути. Що вже казати про тих, кому перепала дещиця творчості «Джерельця»! Діти ці вигідно вирізняються між ровесників поставою, внутрішньою зібраністю, охайністю, чемністю. Їм незрозумілі чужі зухвалість, грубість. Що й казати про їх співучість! Усі набуті навички лишаються на все життя. На уроках в школі відповідають впевнено, гідно, бо ж і навчаються добре. Інакше не можна.

- Багато хто з «джерелят» обрав шлях у мистецтво. Наша колишня учасниця Ярослава Ковалевич тепер головний режисер Рівненського муздрамтеатру. Упродовж років набрався немалий доробок. Програми наші відображають традиційну народну обрядовість краю, наповнюємо їх найхарактернішими зразками місцевого фольклору. Сколівщина сходжена нами обома з Миколою. Є багато записів, хочеться якомога повніше використати в роботі з колективом ці скарби. Колись просто фольклорний колектив переріс у зразковий фольклорний театр народної пісні, в репертуарі якого цілісні пісенні театралізовані композиції. Разом з Оксаною пані Ірина перелічує найбільш характерні: «Хресна дорога», «Марширують вже повстанці», «Вифлеємська ніч», «Писанко, воскресни», «Стрілецьким шляхом», «Обжинки», «Бойківське весілля».

- Кожна з них по-своєму пам'ятна і дорога, у кожній - зусилля і праця. Не перестаю дивуватися мамі, її творчому запалу, не раз приємно дивують «джерелята» своєю наполегливістю, працьовитістю, - каже Оксана. - Важливим і по-своєму значимим був для них, як і для наших земляків з Тухольки, приїзд «Джерельця» на землю батьків з програмою «Рідним порогам уклонюсь» на свято Стрітення в лютому.

Зрозуміла вдячність пані Ірини колегам-викладачам, батькам - за допомогу і підтримку. Приємно вразило інше - її глибока вдячність своїм дітям, «джерелятам».

У круговерті щоденних проблем Ростислав Іванович в одній особі і директор школи мистецтв, і адміністратор «Джерельця», і скрипаль-віртуоз, без чиєї гри не обходиться жодна програма. Розважний, авторитетний, його розповідь про творчу географію колективу - то глибокий аналіз і сотвореного, і содіяного ними.

- Пригадуються успішні виступи у Львові, Перемишлі, Хмельницькому. Там, на тоді ще міжреспубліканському фестивалі, з п'ятдесяти шести колективів ми стали першими! А був лише початок 90-х, люди плакали, линули до дітей, аби хоча б торкнутися їх мазепинок, крісів, - ми показували стрілецьку і обжинкову програми. Неодноразові успішні виступи на Міжнародному фестивалі «Збір винограду» в Угорщині, заслужений успіх на фестивалі у Македонії, на фестивалі «Древлянські джерела» у Рівному. Ми мали високу честь брати участь в програмі творчого звіту Львівщини в Києві на сцені Національного Палацу культури «Україна». Цьогоріч - черговий успіх, Гран-прі на фестивалі «Горицвіт». З 2000-го року «Джерельце» - член Міжнародної організації C.I.O.F.F. Окремо хочеться сказати про наші добрі стосунки з поляками. Все почалося з наших виступів на фестивалі у Новому Сончі, ми заприязнилися, і згодом творчі стосунки в певній мірі спричинилися до налагодження ділових, господарських. Щойно ми повернули з м. Свебодзін. Це на крайньому заході Польщі, і знову успіх, і знову визнання творчого доробку "Джерельця», а за тим - духовного потенціалу нашою народу. Слова прощання були красномовні: «Ви чи не найкраща делегація за всі часи».

Пісня у виконанні «джерелят» - чарівний ключик, що його вложила у їх серця добродійниця пані Ірина, яким діти легко відкривають серця і душі глядачів, де би не бували. І вже інакше сприймають нас політики, владоможці, підприємці, просто громадяни. Думається, чи не пісня провадить на Стрийщину діловитих господарників з-за кордону? То чи вони не повпреди України вони? І роблять це з гідністю.

- А результатом є добрі і тривалі творчі взаємини. В дітей формується значно ширше світосприйняття, аніж традиційне: школа, сім'я, своє містечко. Виробляється повага до культури інших народів, а через загальне розуміння поваги до своєї культури кожного з колективів - гідність, гордість за своє і любов, - переконаний Ростислав Іванович.

- Завжди пам'ятаємо про своїх краян, земляків, і наша робота в першу чергу для них. Поза тим, дбає­мо про тих численних гостей Моршина, які прибувають звідусюд на оздоровлення. Трапляється, дехто з них приїжджає спеціально на наше барвисте і доволі цікаве дійство «Івана Купала», що ми його ось вже сім літ поспіль проводимо. Радо ділимося сценарним і пісенним матеріалом, лиш беріть та співайте, - мовить Ірина Іванівна.

Є свої труднощі, проблеми, хіба можна без них? Є потреба обновити тридцятирічної давності костюми, шиті здебільшого власноруч. Радіє розумінню і підтримці з боку райадміністрації: пані Юлія Курилишин стала свого роду «хресною мамою» для колективу. Не відмовляють добрі люди - меценати, нещодавно саме перед ними демонстрували свої творчі здобутки.

В кожного свої інтереси і прагнення, свої підходи до життя, своя висота. Один бреде-спотикається, інший наче б підстрибом чеберяє: злет - падіння, хтось, зірвавшись стрімко вгору, так же з високості паде ниць та й нічого по нім, котрийсь дреться-пнеться, гляди, таки і спинається, не гребуючи нічим, добре, ще як іншому крила не підріже. Раз поринувши у чистий лет, і на мить не обриває його, лине рівно і плавно на дужих крилах рідної пісні добродійниця з Бойківщини Ірина Король.

Володимир КУЗИК,
м. Львів

Опубліковано: За вільну Україну. - 26-27 липня 2002 р. - С.7.